Доступність: як з цим в Ужгороді. Частина 1

Яким має бути сучасне місто? З великою кількістю багатоповерхівок? Парками та зонами відпочинку? А може, його важко уявити без велодоріжок? Насправді, в кожного буде своя відповідь, адже значною мірою уявлення про сучасне місто визначає його зручність для різних категорій громадян.

Сьогодні, 3 грудня - Міжнародний день осіб з інвалідністю. А напередодні цього дня ми зібрали думки про те, як має виглядати комфортне місто для маломобільних ужгородців.

Наша героїня – Надія Дьолог. Жінка з дитинства пересувається за допомогою крісла колісного. Вона професійно займається фехтуванням на візках, приймала участь в ряді змагань національного та міжнародного рівня.

Впродовж останніх 8 років (рівно стільки пані Надія проживає в Ужгороді) місто стало більш комфортним для пересування. Однак планувати свій маршрут заздалегідь все ж доводиться, адже все одно зустрічаються ділянки, які не пристосовані для маломобільних пішоходів.

Наприклад, тричі на тиждень вона має тренування в спорткомплексі «Юність». Відповідно, стільки разів наша героїня долає маршрут з Нового району до місця проведення тренувань. Вулиця Капушанська після капітального ремонту стала цілком доступною, хоча подекуди є незначні огріхи, проте в цілому це дає змогу людині на кріслі колісному пересуватися цією вулицею самостійно. Гіршою виглядає ситуація на вул. Марії Заньковецької. Тротуар там відсутній, що значно ускладнює можливість пересування нею.

Тренується Надія Дьолог не лише в Ужгороді. Періодично тренування проходять в столиці України – м. Києві. Пересуватися там не завжди комфортно через особливості рельєфу. Навіть за наявності понижень тротуарів, облаштованих спусків залишається значний кут нахилу, що вимагає сторонньої допомоги для людей на візках.

Жінка часто їздить до Львова. Переважно це місто є доступним. Мова йде як про якість покриття тротуарів, так і про зручність транспорту. Проте варто не забувати, що в старій частині міста залишається багато бруківки на дорогах та тротуарах, що створює певні перешкоди для маломобільних громадян.

«Я багато чула про доступність м. Вінниці, однак поки що не доводилося бувати там. Проте переконана, що Ужгороду є до чого прагнути, і маю сподівання, що ми ще позмагаємося за першість в цій сфері», - посміхається наша співрозмовниця.
Спортивні змагання, які проходили в докарантинний період, дали змогу Надії побувати в багатьох країнах світу.

«Нас завжди зустрічав автомобіль, який повністю пристосований для перевезення людей, які користуються кріслом колісним. Гарні спогади про Італію та Польщу. В останній широкі дороги обладнані острівцями безпеки, світлофорами, що робить пересування максимально безпечним».

Однак є приклади, коли вона відчула себе, наче в Україні. Проблеми із доступністю – найбільш яскравий спогад про м. Тбілісі. Тротуари в досить жахливому стані, пониження можна зустріти лише подекуди. Схожа ситуація була в Бразилії. Там представники параолімпійської збірної не могли прогулятися містом без сторонньої допомоги.

Разом з тим, вирішення більшості питань доступності полягає в розумінні самої проблеми існування бар’єрів. Для багатьох людей з інвалідністю важливо, щоб представники органів влади розуміли потребу в незалежності цієї категорії осіб, що це не забаганка.

«Наприклад, коли я приходжу на залізничний вокзал, щоб придбати квиток на потяг, то доводиться йти з супроводжуючим, адже висота стойки на касах не дозволяє співробітникам не те що бачити, а навіть чути клієнтів на візках. Тому основне завдання організацій осіб з інвалідністю, інших громадських та благодійних організацій, які працюють над вирішенням питань доступності міста, - знайти спільну мову з владою, щоб донести потребу в комфортному пересуванні. Більше того, в сучасному світі люди потребують піклування про себе з боку влади».

При комплексному підході можна полегшити пересування великої кількості людей. Адже чи то людина на кріслі колісному, чи то батьки з маленькими дітьми, чи люди похилого віку – всім їм значно простіше пройтися спуском, який відповідає всім стандартам доступності, ніж намагатися подолати високий бордюр або сходи.

Про себе Надія каже, що деякі перешкоди їй долати дещо легше, адже вона народилася та виросла в селі, де умови для маломобільних громадян значно складніші. Це така собі школа виживання, яка навчила її в дещо незвичний спосіб долати перешкоди.
«Коли я «стрибаю» з 25-сантиметрового бордюру, то бачу перелякані погляди людей навколо», - посміхається Надія.

Звичайно, завдяки низькопідлоговому транспорту пересування містом стало більш комфортним. Проте довелося звернути увагу на інший аспект – відсутність доступних зупинок. Наприклад, біля ТЦ «Епіцентр». Одна зупинка відповідає нормам, а на протилежному боці дороги – ні. Там доводиться стояти на проїзній частині, адже навіть немає тротуару. Точніше, він є, але настільки вузький, що деякі пішоходу можуть пройти там лише боком.

Інший момент – це можливість дістатися супермаркету. Не секрет, що далеко не кожна продуктова крамниця в місті є доступною. Коли не ходив міський транспорт, доводилося винаймати таксі, щоб поїхати купити продукти харчування та інші необхідні речі.
Якщо поглянути на віддалені мікрорайони міста, то там пересуватися ще важче. Візьмемо колишні села – Доманинці та Дравці, які зараз є частиною міста. Тротуарів як таких там немає, облаштування будівель пандусами, поручнями та іншими елементами доступності лишає бажати кращого.

Ця інформація розміщена в рамках проєкту SUMCITYNET, Програма транскордонного співробітництва
CBC Programme Poland-Belarus-Ukraine
ЄІС Польща-Білорусь-Україна 2014-2020, за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст інформації не обов'язково відображає позицію ЄС і відповідальність за неї несе виключно ГО ФОРЗА.

#SUMCITYNET #PLBYUA #доступність #пониженнятротуарів #доступнізупинки #людизінвалідністю #peoplewithdisabilities #accessibility